|
|
|
|
|
----------------------------------------------
|
Майже детективна історіяI. Маніфест 1823 року як пролог повстання декабристів 19 листопада 1825 року в Таганрозі несподівано для всіх вмирає російський імператор Олександр I Павлович. Смерть цієї людини, яку за влучним визначенням Петра В’яземського називали «сфінксом, нерозгаданим до домовини», породила дуже привабливу легенду, що має право на життя (але все ж таки дуже хитку), про «старця Федора Кузьмича», імператора, що нібито сховався і до смерті (1864 р.) жив під чужим ім’ям у Сибіру. Легенда ця, як і раніше, хвилює і серйозних дослідників, і белетристів.Життя і доля другого за віком сина Павла I, Костянтина, також стала справжнім «клондайком» для істориків. З його ім’ям пов’язано найсерйознішу династичну кризу в Російській імперії, яка похитнула самі основи монархії та надала імпульсу повстанню декабристів на петербурзькій Сенатській площі і спричинила появу рідкiсного нумізматичного курйозу — «Рубля Костянтина». Олександр Павлович, який посiв престол після змови та вбивства його батька в 1801 році, так і не зміг жити в злагоді зі своєю совістю і з кожним роком, особливо перед смертю, все частіше знаходив розраду в релігії. Дітей у нього не було. Тому він замислювався над тим , хто ж успадкує престол. Цесаревич Костянтин (народився в 1779 році, на 2 роки пізніше за Олександра) по праву вважався спадкоємцем. Втім, своєю брутальністю, дикими витівками Костянтин Павлович дуже нагадував свого батька. Він брав участь у походах Олександра Суворова в Італії та Швейцарії, командував гвардією, відзначився в наступних війнах з Наполеоном. Особисте життя цесаревича, дуже бурхливе і цілком безконтрольне, призвело до того, що шлюб його із саксен-кобурзькою принцесою Юліаною-Генрієттою (великою княгинею Анною Федорівною) розпався, і в 1801 році Анна назавжди залишила Росію. Втім, про розлучення і мови бути не могло. Поки що. Поведінка цесаревича і наступні його бурхливі любовні історії завдавали глибокого болю Олександру I. Велелюбний Костянтин не був, на відміну від брата, бездітним — від зв’язку з акторкою Жозефіною Фрідріхс у нього народився син Павло Александров (1808—1857), який став у майбутньому генерал-ад’ютантом; від зв’язку зі співачкою Кларою-Анною Лоран народився син Костянтин Константинов (1818—1871), генерал-лейтенант, і дочка Констанція, що виховувалася у впливових при дворі князів Голициних. У 1818 році в третього за віком сина Павла I, Миколи (йому виповнилося тільки 22 роки) народився син Олександр, у майбутньому імператор Олександр II. Ситуація змінилася майже миттєво: Олександр I вирішує передати престол Миколі в обхід прав Костянтина. У тому ж році Костянтин, що проживав майже безвиїзно у Варшаві, де командував армією Царства Польського (у складі Російської імперії), отримав нарешті бажаний дозвіл на розлучення з Анною Федорівною. Одночасно йому було дозволено взяти морганатичний шлюб з польською графинею Іоанною Грудзинською, яка багато років жила в розкішному варшавському палаці спадкоємця престолу. Але дозвіл було отримано з однією (але якою!) умовою — передача прав на престол Миколі Павловичу. Член імператорського роду Романов не мав права одружуватися з особою, яка не належала до можновладного дому (нехай навіть бідного — як Саксен-Кобурги, Мекленбурги, Ангальт-Цербстські князі чи герцоги). Згадаймо, що Катерина II була чистокровною німкенею з бідного, як «церковні миші», роду Ангальт-Цербстських князів. Як бачимо, не завжди гроші вирішують, принаймні вирішували, всі проблеми владноможців. 16 серпня 1823 року Маніфест про передачу прав на престол Миколі було складено і залишено на зберігання в Успенському соборі, а три його завірені Олександром I копії відправлені до Синоду, Сенату і Державної Ради. Лише після смерті імператора пакет з копіями мав бути розкритий. Про цю таємницю знали лише кілька осіб — крім імператора, також його мати Марія Федорівна, граф Аракчєєв, князь Голицин і автор тексту Маніфесту — московський архієпископ Філарет. Навіть дружина Олександра I Єлизавета Олексіївна не була посвячена в цю таємницю. Отримавши ранком 27 листопада 1825 року повідомлення про смерть старшого брата — Олександра І, Микола присягає Костянтинові (той, як і раніше, живе у Варшаві) і приводить до присяги гвардію, Державну Раду і Сенат. Уся величезна країна почала рухатися, ні для кого (крім перерахованих вище осіб) не було секретом, що царем повинен стати Костянтин, і тільки він. На екстреному засіданні державної Ради було зачитано Маніфест, але військовий губернатор Петербурга Мілорадович підтвердив відмову Миколи від своїх прав і його присягу Костянтинові. Починається бурхливе, але заочне з’ясування стосунків між братами. «Гінцем» був наймолодший син Павла I — Михайло. Костянтин наполягав на своїй відмові від прав на престол; Микола розумів хиткість свого становища і тому запропонував Костянтинові прибути до Петербурга для видання та оголошення нового Маніфесту про зречення і проголошення Миколи спадкоємцем престолу. Нагадаємо, що різниця у віці між братами величезна — понад 17 років! Тому Костянтин і розмовляв у листах з Миколою дуже повчальним тоном, що не дає можливості засумніватися в тім, що він сам собі хазяїн і не хоче-таки бути царем. До речі, Микола до самої смерті Костянтина (1831 р.) не буде себе почувати затишно на троні і не вибачить йому грудневих принижень. Костянтин наче і не чув прохань брата і тільки підтверджував той факт, що поступається Миколі «правом на спадщину імператорського всеросійського престолу», але їхати в столицю категорично відмовлявся. 12 грудня до Петербурга доставляють пакет з Таганрога, в якому був лист начальника головного штабу барона Дібіча. У ньому повідомлялося про розгалужену змову. Також Микола був попереджений про можливий «бунт» у листі Я. Ростовцева — на понеділок 14 грудня було призначено «переприсягу». Доля династії опинилася на волосині. Повстання декабристів було придушене не в останню чергу завдяки рішучості самого Миколи Павловича. Після того, як він зачитав перед гвардійськими генералами і командирами полків Маніфест про сходження на престол, заповіт Олександра I і документи про зречення Костянтина, розпочалося повстання, підтримане кількома частинами Петербурзького гарнізону. Довгі, багатогодинні переговори, і нарешті, рішення, прийняте Миколою майже в сутiнки — «Картеч!». У радянській історіографії завжди приділялася велика увага розкриттю планів підготовки повстання декабристів, самому його ходу. Але скоріше мимохіть говорилося про Костянтина Павловича, цього детонатора кризи в грудні 1825 року. Так, він не був революціонером (доказом буде його діяльна участь у придушенні Польського повстання в 1830— 1831 рр.), але результатом його «впертості» ледве не скористалися не менш «вперті» декабристи. Більшість iз них були утопістами, людьми, зовсім відірваними від реалій життя, і тому приреченими на поразку. Монархія в Росії ХIХ століття ще мала могутній ресурс самозбереження. Два тижні Російська імперія знаходилася фактично в підвішеному стані. І інша, здавалося, менш значима, але як з’ясувалася незабаром, не менш захоплююча драма з продовженням (незакінченим, до речі) розгорнулася на початку грудня 1825 року на Монетному дворі Петербурга. II. «Костянтинівський рубль» 14 грудня 1825 року було придушено повстання декабристів, коли саме ім’я «законного» імператора Костянтина Павловича протиставлялося Миколі Павловичу (майбутньому царю Миколі I). В обстановці повної таємності в період «міжцарювання», котрий тривав майже два тижні, за наказом міністра фінансів Російської імперії Є. Канкріна на Монетному дворі були виготовлені проектні малюнки лицьової (аверс) та оборотної (реверс) сторін пробного рубля з ім’ям і портретом Костянтина. Цей, як виявилося пізніше, нумізматичний курйоз був монетою з нормативною вагою в 20,73 г (на гурті — круговий напис: «сер. 83 1/3 пробы 4 зол. 82 14/25 доли», тобто проба і вага позначалися в стародавніх метрологічних одиницях — золотниках і частках). По малюнках різьбярі почали готувати три пари штемпелів. Роботи почалися 6 грудня 1825 року. Було виготовлено п’ять закінчених екземплярів рубля з гуртовим написом і три екземпляри без «легенди» на гурті. На Монетному дворі розгорнулася звична суєта, для чиновників і художників-граверів вимальовувалися вельми райдужні перспективи. Необхідно відзначити, що зараз відомо лише 8 екземплярів «рублів Костянтина», що мають конкретних власників. На території Росії знаходяться два рублі — у петербурзькому Ермітажі і московському Історичному музеї. Хто знає, скільки рублів було винесено з Монетного двору? Пробою міг обзавестися і Канкрін, і автор проектних малюнків, медальєр і колекціонер Я. Рейхель. Після того, як Микола I жорстоко розправився з декабристами 5 чоловік було страчено, діяльні учасники відправлені на каторгу і заслання в Сибір — історія воцаріння нового монарха стала забороненою темою. Така ж доля очікувала і «костянтинівський рубль». Лише у 80-і роки ХIХ століття можна було говорити на ці теми не оглядаючись на можливі неприємності з боку двору. У 1879 році Олександр II розподілив п’ять екземплярів раритетних рублів, що залишилися в розпорядженні родини Романових. На прохання директора Ермітажу князя Васильчикова одна монета була передана до Відділу Нумізматики Ермітажу; інші монети стали власністю найближчих родичів царя — великих князів Георгія Михайловича і Сергія Олександровича, принца Олександра Гессенського. Один рубль Олександр II залишив собі. Після сходження Миколи I на престол організатори випуску скандальних монет спробували ретельно приховати свої дії. Загроза немилості змусила Канкріна засекретити роботу, а матеріальні залишки її — проектні малюнки, штемпелі, олов’яні зліпки і готові монети були переправлені з Монетного двору до секретного архіву Міністерства фінансів. «Рубль Костянтина» став справжнім раритетом, на який полювали власники найбільших нумізматичних колекцій як у Росії, так і за кордоном. Найбільш цікаве дослідження про долю цих монет провів уже покійний І. Спаський, знавець російських монет і головний хранитель Відділу нумізматики Ермітажу. Йому вдалося довести, що так званий рубль князя О. Трубецького, містифікатора і нумізмата, — підробка, і він чеканився на Паризькому монетному дворі. А з відомих «рублів Костянтина» тільки один зберігається в Смітсонівському інституті (США); ряд монет постійно змінювали власників. Так, наприклад, третій екземпляр рубля з гладким гуртом, добре відомий у літературі як рубль Рейхеля-Шуберта (не композитора) —Толстого, після аукціону у Франкфурті-на-Майні (1913 р.) поміняв п’ять власників і був нарешті проданий на аукціоні в Сан- Луї за $122,5 тис. анонімному французькому колекціонеру. Найбільш заплутана ситуація виникла з екземпляром великого князя Сергія Олександровича. Після 1889 року, за даними І.Спаського, він знаходився у невідомого колекціонера (можливо, його прізвище Петтінаті), потім був проданий на аукціоні в 1898 році і... можливо саме цей екземпляр «виринув» у 1965 році на аукціоні фірми Шульмана в Нью-Йорку. Отже, історія «карбованців Костянтина» обіцяє бути цікавою й у ХХI столітті. І «пригоди» кожної монети імператора, що не відбувся, варті окремої глави. Сергій МАХУН, «День» №59, 69 31.03.2001 «День» Читайте на тужу тему: Константиновский рубль
|
|
